«Воїн світла»
Потяг... Відпустка здавалося тільки розпочалася, а ось уже дорога назад. Усмішка коханої, численні дзвінки, перелив сміху дитини ˗ дівчинки Ані, сльози матері, міцні обійми батька, силует зраділого сусіда Федька, нічні відвідини кумів... Всі раді моєму приїздові. Один я постійно не міг змусити себе посміхнутися, хоч очі і раділи та світилися, та посмішка ніби кудись зникла/ сховалася... Що зробила зі мною, веселим і жартівливим хлопцем, ця проклята війна. Куди зникла та посмішка, яка колись вражала усі дівочі серця із першого разу?... Усе пішло не туди й не так, після тієї лютої ночі лютого...
Потяг віз, і він був байдужим до моїх переживань, які кипіли всередині. У вагоні вже вимкнули світло ˗ «час сну», та, напевно, не для моїх думок... «Думи мої, думи мої, лихо мені з вами...», а так хотілося заснути, і не думати ні про що. Хотілося провалитися в царство Морфея, й відчувати себе в безпеці…
Знову чую звуки зривів, перед очима спалахи, дощова погода, мокрота, грязь... І купа смертей... Смертей... Скільки полягло наших... друзів моїх... Я вже збився з рахунку, скільки було втрачено. Чи втрати коли-небудь повернуться ??? Воєнні люди й думки стараються не допустити, що це все не закінчиться, а якщо й закінчиться, то смертю. У нас багато всього в серці: кохана, діти, Батьківщина, прості громадяни, люди, що проходять повз. Ми віримо, що настане кращий час, і це буде незабаром. Тому що на нашій стороні і правда, і воля, і справедливість, і честь та гідність. З нами, найголовніше, ˗ це Бог!!!
У моєму плацкарті було ще багато військових, які також поверталися з відпустки назад, на війну... Хоча на годиннику стрілка вже давно показувала за північ, та видно не один я мучився від думок. То там хтось покашлює, то зовсім поруч хтось тихо зітхає... Провідниця теж сумно пройшла поміж рядами, тихо запитуючи: «Чаю?», на що я лагідно відповів: «Облиште, йдіть хоча б трішки відпочиньте». Вона в темноті посміхнулася й повернулася в купе провідників.
Наш потяг зрідка зупинявся, то знову їхав далі, а годинник швидко переміщав свої стрілки. Мені ˗ не спааа-л-ооо-с-я...
Страшно померти, але ти їдеш «туди» й ще готовий повернутися до мирного життя. Це як гра в рулетку: ніхто не знає, як буде... Мабуть, один Бог це відає. Ти суворий, і кажуть, що справедливий... Кажуть... За часи війни я повірив у Тебе, і тепер слово «кажуть» не піде, хай буде «я знаю»... Ти все бачиш, як не тут, то там, у Тебе для всіх буде розрахунок. І найсправедливіший, який міг бути... Боже, збережи мою сім’ю, мої друзів і рідних, і мене, грішного... Амінь...
А потяг спокійно заколисував своїх подорожувальників, світло місяця в перемішку із залізничними ліхтарями лягало на обличчя, які, нарешті, спокійно заснули ˗ остання їхня спокійна ніч перед боєм, а вони й не здогадуються... А світло, яке падає на них, дає останню надію. Освітлені, такі ще молоді обличчя, але й такі вже мудрі. Вони, освітлені світлом. Воїни світла...
Шамайло Ксенія, студентка 3-го курсу Факультету «Журналістика»