Нарис про воїнів ЗСУ

Пітьма… Легкий порух правиці та енергійне тріскотіння сірника, що пожирає молодим пломенем дрібну сірку, здавалося порушило всесвітню тишу. Вряди-годи, а тиша в таких сталевих умовах трималася напрочуд довго. Вона лясно розбилася, обірвалася, немов нейлонова струна гітари, увігнавши у світ яскравий залп артилерії, пекучі іскри випаленої землі і мелодійний «вихід» боєкомплекту зі сталевих «совітських» машин.

Сашко роззирнувся. Він придивився до блідого обличчя сержанта Сердюка, на якого впали жовті промені сірника і, важко перехопивши погляд, спробував прошепотіти вустами щось, на кшталт: «гадюки», проте стримався і розгнівано стулив брови у пригнічену гримасу. Розпашіле обличчя та багряні щоки важко надулися, напруживши вилиці. Він чітко проглядав невимовний біль в обличчі Сердюка, що раз по раз зітхав, пускаючи легкі клуби диму з рота. Сержант стиснув зуби і потягнувся правицею до рани, яка важко пекла, обсмалюючи нутрощі зсередини. Це нагадувало пекельну лаву, яка потроху роз’їдала тонкі тканини твого тіла, неспішно переливаючись у напрямку смерті. Напрямок цього атракціону неодноразово доводилося проїжджати і Сердюку.

    Під час бойових виходів «на нулі», в суцільному мороці з автоматом в руках, супроти залізної кількатонної бляшанки з посіченим дулом, свинець у твоєму тілі здавався дрібницею порівняно з тим, що спіткало хлопців на тих териконах. Сержант впевнено вирішив, що не поїде з Сашком. Останній же, струснувши головою на безсилу гримасу Сердюка, нервово сіпнувся в напрямку пораненого і, скривившись, похитав головою. Сержант на хвилю зміг заглянути в почервонілі від безсоння очі солдата і на мить впав у темну безодню зіниць командира взводу, які навіть у непроглядній темряві палали від люті та злості.

Сірник згас. Почувся гул авіації. Командир взводу Сашко Перебийніс метушливо обмацав закіптюжений «бронік», недбало вихопив рацію й вилаявся. Немов слизький шматок мила, рація ковзнула в багнюку, обкладену опалим листям і шугонула в яму, що на мить здалася норою зайця з «Аліси в країні Див». Маніакально крутнувшись, Сашко схопився до сірників, обережно запаливши один із таких, силкуючись вхопити нашвидкоруч рацію з небуття, випадково загасив пломінь світла, що ледь жеврів, проте феєрично пирскнув у морок: «йессс». Рація була у руках солдата, за ним відразу прийшло і світло.

Сердюк прощався з цим світом. Він поіменно перераховував членів власної родини, розливаючи тепло у власні охололі кінцівки. Він трепетно згадував минуле, їх безтурботні вакації в місцях Києва, залитих сонячним сяйвом. Очі наповнилися сльозами, коли сержант потягнувся за кулею в його кишені. Вицвівша форма й екіпіровка, вкрита міцним шаром багнюки, потроху крошилася, як пригоріле печиво з листкового тіста, що спадає крихтами додолу. Командир взводу тим часом метушився, він нашвидкоруч діставав турнікет і сполохано спостерігаючи за Сердюком, насуплено перев’язував місце рани. Його очі налилися ще більшою кров’ю, вуха почервоніли, а руки помалу задубіли, важко піддаючись втомленим та відточеним досвідом наказам тіла. Вони знову зустрілися поглядами під канонаду артилерії, яка ставала усе ближчою. Мерехтіння зупинилося, проте світло ліхтарика з рюкзака Сашка продовжувало розгортати темне тло довкола.

Командир усе розумів, та чітко бачив байдужість в очах Сердюка. Останній же сміливо та в дечому нахабно кліпав очима з пересторогою до дій Сашка. Обидва мовчали. Командир, перев’язавши бійця, легко ляснув по щоках Сердюка. Той стиснувши зуби, агресивно вилаявся і в мерехтінні ліхтарика хаотично потягнувся до зброї, проте не встиг, доки різкий та моторний командир вже розбирав магазин останнього пістолета Сердюка. Обидва гарчали, вхопившись за жилети, тримали одне одного і, пирскаючи слиною, знову стримувалися, аби не вдарити одне одного. Сердюк безсило зупинився. Він байдуже глипав у нічну канонаду далеких вогнів, сидячи за кілометр у шанцях оборонних позицій, які рознесло вщент важким ударом авіації та РЗСВ. Думки линули в пітьму, а серце й досі всередині мерехтіло. Здавалося, що світла побільшало, немов ворог прорвав останню лінію оборони, проте щоразу цей відгомін паніки замовкав, коли чулося гепання «танчиків» збоку засіки. Командир дочекався, коли рація остаточно заблищить у місячному світлі, а вже опісля прогугонів:

-Я, Калина, прийом, маю трьохсотого, треба негайно вивезти. Трясця його матері...

Сердюк глипнув у напрямку «Командоса Калини». Останній виструнчившись, мовчав. Схрестивши руки, він неспішно проводжав дрібний серпанок над охололим осінньою мрякою яром. Позаду розтягнулися кручі, які помалу спадали у глибоку напівтемряву незвіданого. Власне, це незвідане спадало і в рану Сердюка, разом з ним просочувався дрібний туман, всотуючи вологу мохову землю лісу. Репнув танчик, заливши яскравим світлом замулене тло лісових хащ. Тріскіт. То командир Перебийніс, струснувши портсигар, вихопив затертими кінчиками пальців цигарку. Металева коробка напхана тютюновим зіллям зі скрипом закрилася, разом із ним чкурнув легкий запах сигарет. Сіпнувши носа «Командос» пильно понюхав цигарку, немов старий пес, він легко принюхувався, поглинаючи тонкий дух тютюну, мелодійно проводячи цю паперову флейту попід ніздрями. Цей ритуал тривав напрочуд довго. Охололий же Сердюк замріяно спостерігав за цим дійством.

Сашко запалив, пустивши тонке плетиво димової павутини в зоряне небо, малюючи громіздкі сузір’я в небесній широчині. Важко видихнувши, опісля відразу кинув цигарку і Сердюку, а за хвилю той запустив нікотиновий дух у власні легені.

Стало легше. Принаймні так здалося на бодай одну безмежно довгу хвилину. Сердюк, стягнувши рукавиці, пройшовся правицею по нозі. На іншому боці рації зашаруділо, коли командир Перебийніс, вхопивши її, прислухався.

- Калина, прийом, говорить Пірат, ми поблизу бліндажів, заходимо за вами. Як чути?

- Плюс, - докинув у рацію «Командос Калина», - несіть свої дупи якомога швидше сюди.

 Сердюк втомлено роззирнувся. Він силувано обіперся на руки і крізь пекучий біль підвівся, аби змінити положення.

- Я б на твоєму місці не рухався, мо ще й тріску в дупу ввігнеш,- командир вишкірив зуби і потягнувся допомагати сержанту. - А ти, друже, добряче хряцаєш сухпай.

-Та йди ти до біса, командосе, - обидва розсміялися.

Легкий вітерець обвив спітніле чоло пораненого і той, важко закривши очі, поринув у холодний сон.

-Не гарячкуй, козаче, ми тебе звідси витягнемо.

-Але ж не їх, Калино,- холодно відмовив сержант,- не «Флінта», Пилипа не «Сірого», їх вже нема Сашко, все! Більше ніколи, чуєш? - Затнувся. Перевів вологий погляд на командира і, зігнувши правиці, став помалу вивчати його обличчя. Задуманий погляд, без жодних емоційних ознак помалу ковзав довкола плечей сержанта.

- Вони прикрили нас, щоб ми з тобою жили,- врешті випалив із замерзлих вуст «Калина». - Ми можемо їм віддячити лише одним – знищити втричі більше тих клятих свинособак.

Обидва замовкли. Угорі ковзали палаючі снаряди, знизу перекочувалися танки.

Із заходу наростав свист куль, летіла машина з парамедиками. Зі сходу палали грішні вогні, нечестивих бісів. Лише в хащах стомлено лежали двоє, скуривши пачку цигарок на двох.

Іщук Антон