Київський вокзал... Я проводжаю родину на відпочинок до Львова. На платформі випадково бачу його – самотнього воїна, що їде додому. Він стояв, сутулившись від важкої ноші рюкзака, а в голові - явно важкі спогади та випробування. Його погляд витравлений боєм, але водночас пронизаний невимовним світлом надії. Люди навколо споглядали його з повагою, можливо, навіть з невизнаною вдячністю. Заглядаючи в його очі, я побачив відблиск тих зворушливих моментів, які не раз протинали його життя. Проте у цих очах була не лише туга, але й сила, здатна рухати гори. Підійшов до нього. Вирішив запитати, чи потрібна допомога. Під час короткого спілкування з ним, я дізнався про його історію. Виявилося, що він у відпустці на 5 днів, їде додому – до мами. Він розповів про те, як важко повертатися до звичайного життя після всіх пережитих труднощів. Під час розмови виявилось, що він надзвичайно талановитий розповідач, здатний перенести мене у світ своїх вражень. Він описав ночі під зірками на передовій, коли вогонь ворога розцвітає в темряві, нагадуючи своєрідну симфонію світла та звуку. Розповідь його пронизана невимовними емоціями, коли він описував солдатське братство, яке виросло в умовах випробувань і взаємопідтримку, яка стала опорою в найтяжчі моменти. Його слова вразили оптимізмом і вірою у світле майбутнє. Розмова проходила, мов легкий вітерець, що несе з собою запах свободи та можливостей. Він не просто розповідав свою історію, він дарував світло свого досвіду та віри в те, що навіть у найтемніший час можна знайти світло. Навіть в обличчі найбільших випробувань, люди можуть залишатися надзвичайно сильними та невразливими.
Поїзд рушає від станції, але образ цього військовослужбовця залишається зі мною, мов теплий промінь у холодний осінній день. Його історія – це нагадування про те, що навіть у серці війни може розцвітати нев’януча квітка, що нагадує нам про силу, яка притаманна кожному справжньому воїнові світла.
Роман ДЕРЕЗЕНКО,
студент 3-го курсу Факультету «Журналістика»
Київського університету імені Бориса Грінченка