Воїн світла
Військовий автомобіль рухається вщент розбитою дорогою. Раніше не доводилося так заганяти автівку. Колеса прокручуються в багнюці, кидаючи бризки бруду на все довкола. Склоочисники не встигають змивати клапті земляної каші, що закривають вид на дорогу. Але військовий водій Олег не зменшує швидкості, бо не має права цього зробити. Серед чорної дороги, оголених самотніх дерев та гуркоту пострілів зупинка може виявитися останньою.
Він міцно тримає кермо руками, пальці втискаються у шкіряне покриття круглого обідка. Чоловік сіпає кермо то ліворуч, то праворуч, щоб хоча б якось втримати автомобіль на дорозі та не злетіти. Його очі пильно стежать за шляхом, і повсякчас військовий кидає бокові погляди в сторони. Гуркіт мотору страшний, але вибухи значно більше лякають. Тут, на Запорізькому напрямку, страшить усе: розруха, холодна багнюка, змертвіла земля і людська смерть.
«Я витискаю педаль газу майже до кінця. Колись в юному віці завжди прагнув швидкості, щоб розправити крила. Але якби знав, що випробувати швидкість вийде лише такою ціною, завжди мріяв би про 40км/год», - зі смутком жартує військовослужбовець.
Олег зараз воює за мир України, просуваючись із побратимами в напрямку Запоріжжя. Сьогодні це суворий військовий. Тяжкі повіки прикривають зіниці стурбованих очей, а насуплені брови збирають краплинки сніжинок. Він задумано вдивляється в далечінь засніженої країни та нервово покурює останню цигарку. Він все той же Олег, тільки жартів у розмовах поменшало, а зморшок на обличчі стало більше. Ще до війни біля його очей були павутинки зморшок у вигляді гусячих лапок, що свідчило про те, що людина часто посміхалася. Але тепер у його складочках на обличчі закарбувався біль і постійна тривога. Колись він часто жартував: «Ні, ні, які 39? Мені завжди 32. І не юний, але й до старості далеко». Та війна додає віку та сивих волосин. Вона змальовує образ 40-річного чоловіка, щоправда іноді навіть здається, що чоловік значно старший. Все через втому та постійну напругу.
«Я щоразу вирушаю в дорогу, як в останній раз. Що мене може врятувати? Лише молитва. Звернуся тихенько до Бога та й їду виконувати бойове завдання», - розповідає Олег. А коли смуток огортає надто сильно, він спогадами вирушає у дитинство, де дві сестри та ще один брат. Їм було там добре, у безтурботній частинці свого життя, на бабусиному подвір’ї, де завжди пахло пиріжками.
«Я часто згадую дитинство, знаходжу там порятунок для своїх думок, - зізнається військовий. – Знаєте, як можуть з’їдати із середини думки? Тут цього допускати не можна, інакше вони повністю знищать бойовий дух. Тому я знаходжу підтримку та енергію у дитячих спогадах».
Він суворий і мужній. Від веселого та жартівливого чоловіка поки лишається лише легка усмішка, яка іноді з’являється на обличчі. Та Олег щиро вірить, що зовсім скоро настане перемога, і замість важкого бронежилета плечі огортатимуть обійми дружини, а замість туги в очах світитиметься радість.