Промінчик сонечка прокрадається тихенько до кімнати ‒ ти прокидаєшся від сигналу будильника, ранкова програма на телебаченні інформує новинами про відбудовані будинки і спокійний голос мами бажає тобі гарного та продуктивного дня.

        До повномасштабного вторгнення це було буденністю, яку цінували лише естети, бо їх просто надихають такі моменти. Після, особливо перші тижні, один прожитий день вдома без гарматних та автоматних пострілів був фантазією. І, справді, фантазією, адже думки були про найгірше... У голові лише молитви та бажання побачити форму наших Збройних Сил. 

       Зараз це знову моя буденність, тільки тепер зовсім інша. Дні не такі довгі та холодні, як в підвалах будинку, повітря у грудях не важке, а свіже. Я ціную тут ці хвилини, котрі там тягнуться днями, людей поряд ‒ близьких, рідних, знайомих та просто сусідів, повірте, їхні обличчя видаються надзвичайно приємно усміхненими. Та раптові події, не дивлячись на те, чи приємні вони чи не зовсім. Тому що зараз мій сон та ранкова кава ‒ заслуга відважних та непереможних воїнів. Хлопців та дівчат, які попри втрату своєї буденності продовжують охороняти спокій українців. Чи вдячна я? Не знаю, які слова дібрати, щоб, дійсно, передати вам ту вдячність, що накопилася за ці 236 днів. Не знаю, скільки сліз потрібно пролити аби відмити ваші ноги від вологої землі, яка приросла до шкіри. Не знаю, скільки любові дати, щоб загоїти всі ті рани. Дуже болить ... всім нам, справді, болить. Попри це кожен донат, гуманітарна допомога, зустріч та просто ось таке повідомлення ‒ крок назустріч вільній Україні.

      Дякую вам, мої сміливці, ви подарували мені ще одне життя! І ви заслуговуєте на теж саме. Я щохвилини буду підтримувати вас та битися разом з вами, але на інформаційному полі. Моя зброя ‒ це слово, і зганьбити своїх захисників я не дам. Вас ніколи не забудуть, про вас згадуватимуть як про найвідданіших людей свого краю.

Ціную вас, та вклоняюсь перед вами. І як писали 14 жовтня: «Пам’ятайте не кожен чоловік ‒ захисник України. Не кожен захисник ‒ чоловік. Не всі, хто воює ‒ українець за національністю» тому дякую кожній людині, яка сидить в окопах за нас, ви нереальні! 

Марія Герасименко, студентка факультету журналістики, Київського університету імені Бориса Грінченка