Не передати вдячності словами! Якби не ви, мене, напевно, вже не було б. Я знаю, що тільки завдяки вам моє сьогодення ще існує!

Я дуже довго не могла себе опанувати, мені хотілось плакати і не хотілось прокидатись. Я ніколи не забуду, як вперше спустилася в підвал та крики мами: «Знову тривога, вставай!». Було страшно, було боляче, але не за себе, а за вас, тих людей, котрі першими приймають на себе удар. Я щиро вірю, що ці слова хтось візьме до рук та прочитає.

Згодом я змирилась, хоча я дуже не хочу так казати, я була змушена прийняти це. Я боялась та переживала, що я некорисна. Хоча з перших днів збирала кошти, речі для місцевих блокпостів. Я завжди дуже завзята та активна, але не на той час. Моя мама військовослужбовець, вона працює в ДСНС, була змушена під кулями їхати на службу, але я жодного разу не почула з її вуст «мені страшно» чи щось на кшталт того. Мені ніколи не спадало на думку покинути країну, я ніколи звідси не поїду, до того ж, я – філолог рідної мови. Хто, як не ми? Потім опанувала себе, почала волонтерити та плести маскувальні сітки. Моє життя розділилось на «до» і «після». Але я не маю права скаржитись, багато українців втратили найдорожче - життя.

Зараз я працюю в дитячому центрі для вимушених переселенців і відчуваю себе значно краще, я оживаю потроху. І цим я завдячую вам, солдатам ЗСУ. Ми проводимо заняття для дітей, рятуємо їх психіку. Я корисна і трішечки зловила стабільність у житті.

Без вас нас би вже, можливо, не було. Навіть під час прогулянки вулицею, я ні на мить не забуваю, завдяки кому я ще жива. Дай вам Бог терпіння та наснаги!

Тетяна Антоненко, студентка Київського університету імені Бориса Грінченка, факультету української філології, культури і мистецтва