Мій Герою!

Кожен із нас жив своїм життям, мріяв, складав плани на майбутнє, але настав той страшний ранок, 24.02.2022 року. Думка, яка промайнула в голові, – все скінчилося…але ні. Знаєш чому? Тому що Ти був першим, хто прийняв весь удар на себе, Ти був тим, хто не давав ворогу просуватися далі, Ти блокував всі шляхи, Ти захищав свою державу, мене, кожного українця…від великого до маленького.

Знаєш, до ранку 24.02 я часто казала фразу: «ви бачили тих сучасних хлопців, та вони як желе…ні риба, ні м‘ясо», але Ти своїми вчинками довів, що Ти – справжній герой!

Знаєш, коли я поверталася додому з чужини, зустрічала дітей різного віку, які говорили про тебе, як про ГЕРОЯ, а не як про вбивцю. Ти б бачив їхні щасливі очі, які поверталися додому, до рідної України. Ти б чув їхні фрази, що вони готові зробити з тими рашистами, аби звільнити нашу неньку і щоб ти повернувся додому живий. Ось таке в нас підростає покоління справжніх патріотів, уявляєш?

У Києві цвітуть каштани, буяв бузок…періодично верепеняться ті довбані сирени, саме це й нагадує, що це літо зовсім інше. Воно позбавлене максимального життя, мрій… але я знаю, що зовсім скоро ворог, який намагається знищити наш народ, зазнає нищівної поразки, адже Ти робиш все можливе і неможливе, щоб вигнати рашистів із рідної землі.

А ще…завжди чула від наших громадян, що за кордоном жити набагато краще…так це справжнісінька неправда, вдома краще, повір мені!

Якщо в мене запитають, хто мій герой, то я неодмінно скажу, що мій герой – це ТИ, чуєш, солдате?!

Ні війна, ні відстань, ні час не можуть забрати мою любов до тебе!

Пообіцяй, що ми з тобою зустрінемося і я зможу тебе міцно обійняти і сказати все, дивлячись у твої стомлені, але такі світлі та щасливі очі!

Молюся за тебе щодня! Повертайся живим!

Чекаю на нашу зустріч під тим каштаном.

Логвинюк Тетяна, випускниця Інституту філології Київського університету імені Бориса Грінченка.